Марія Войтович

voitovich_1Найважчі спогади – Тернопіль під час війни

Марія Антонівна Войтович – одна з корінних тернополянок. Вона пам’ятає наше місто таким, яким воно було під час Другою світової війни, за Союзу, на зорі Незалежності.

Її спогади цінні уже тим, що подібні крихти зберегли одиниці. Адже люди – минущі…

– Мешкали ми на вулиці Медовій, 8. Тепер там – ремонтна майстерня. У часи мого дитинства це був майже центр міста. На майдані, де тепер будують обласну бібліотеку, поруч із краєзнавчим музеєм, тоді була торговиця. Селяни там продавали худобу.

– Які ще місця вам особливо запам’яталися?

– Тоді у Тернополі діяли три церкви. До однієї з них, в якій мене хрестили і яку називали “середньою”, ми ходили всією родиною. На вулиці Острозького, де тепер – шкірвендиспансер, була “захоронка”, тобто дитячий садочок, яким опікувалися сестри-законниці. Я була серед їхніх вихованок.

До речі, сестри-законниці жили в будівлі, що на другому боці вулиці Острозького. Там, де тепер адміністративний суд. У 1995-му, як пригадую, Церква добивалася, щоб їй повернули той будинок. Мали на меті надалі провадити благодійну діяльність. Видається, частину будівлі міська влада врешті таки передала греко-католикам.

– Але найглибші дитячі враження справили, напевно, інші події… 

– Правда. Коли настав 1939 рік, прийшли в місто радянські солдати. Почалося знищення місцевої інтелігенції – як фізичне, так і через вивезення до Сибіру. Тоді ж заборонили діяльність “Міщанського братства”. Адже воно відігравало значну роль у культурному і духовному розвитку міста, згуртуванні громади… “Совітам” цього не треба було.

Згодом – війна. Тернопіль зайняли німці. То був страшний час. Спочатку переслідували лише євреїв. Знищували їх часто обманом: об’являли, щоб багаті реєструвалися в комендатурі і брали із собою все цінне, тобто золото. Обіцяли, що їх вивезуть у Белз, що в Львівській області. Але натомість у дворі комендатури всіх садили у машини і відразу везли на розстріл.

– Кажуть, у ті роки в Тернополі було велике гетто…

– Так, його розмістили на території, яка якраз межувала із вулицями Медовою, Промисловою, Барона Гірша і Вузькою – де була торговиця.  Брама до гетто була при виході з Медової на вулицю Шептицького. Оскільки я в тому мікрорайоні жила, то все добре пам’ятаю. Біля брами постійно стояли німецькі й українські поліцаї.

Гестапо містилося трохи нижче ЦУМу (на той час там височів римо-католицький костел – прим. авт.) – в будинку, де зараз працює ломбард. Звідти колонами озброєні солдати з піснями і собаками йшли на “акцію”, як вони це називали. Нашу родину тоді переселили на вулицю Шептицького, тож ми з вікна все те бачили. Через дві-три години гестапівці колоною вели євреїв на страту. Шлях пролягав через Петриківський міст за цегельню. Саме там – приблизно на місці новобудов Петрикова – євреїв і розстрілювали.

Найстрашніша картина, яка запам’яталася мені з часів війни, це коли солдати з автоматами і собаками, щоб ніхто не зміг втекти, вели євреїв вулицею. Багато хто ризикував, кидався вбік, їх просто там і розстрілювали. Згодом колона солдатів із піснями верталася в гестапо. За ними їхала вантажівка. Везла одяг вбитих…

Згодом Радянська Армія прийшла у наше місто вдруге. Життя потекло іншим руслом.

– Яким пам’ятаєте Тернопіль після війни?

– Я школяркою тоді була. Тернопіль був повністю зруйнований. Уже з четвертого класу нас виводили на суботники, недільники. Навіть діти розбирала завали, складала цеглу до цегли. Рік минав за роком. Тернопіль потроху відбудовувався. Згодом взялися до озеленення міста. Пам’ятаю, я з друзями садила дерева у парку ім. Т.Шевченка. Так само разом ми чистили улоговину Ставу, засипали дно водойми піском.

До речі, одного разу, коли ми розвантажували машину із піском, нас сфотографували для газети. Але на жаль, я того примірника не зберегла… Вулицю Об’їзну ми засаджували деревами вже старшокласниками, навіть студентами. Тепер дивлюся – дерева знищені, парк знищений… Він тепер набагато менший, як був колись. Душа щемить…

– А які найкращі спогади юнацьких часів?

– Із радістю згадую, як ходила в ті роки на хор і танці в будинок культури. Хором керував, досі пам’ятаю, Петро Паращук, а танцями – пан Іванишин. Ми створювали культбригади і виїжджали з власною програмою в сільські будинки культури. Танцювали, співали.

Там я зустріла своє перше і єдине на все життя кохання – Степана Васильовича Войтовича. Він працював методистом. Врешті вийшла за нього заміж. У нас народилися двійко синів – Юрій та Андрій. Я була дуже щаслива…

– Ви були серед тих, хто почав відроджувати “Міщанське братство” у 90-х роках ХХ століття…

– Так, я зі своїм старшим сином Юрієм брала активну участь у житті тодішнього Братства. Але на жаль, не судилося товариству розгорнути діяльність так, як це робили наші предки… Яким я хочу бачити своє місто? Промислово розвинутим, озелененим і уквітчаним клумбами-вишиванками, як було колись. Щоб люди були щасливі, усміхнені.

Сьогодні тішуся тим, що мої розповіді та спогади про рідне місто не залишили мого сина байдужим, запали йому в душу. Відтак уже він вирішив із своїми однодумцями відродити “Міщанське братство” вже у ХХІ столітті. Хай Бог йому допомагає…

Довідка

Марія Антонівна Войтович  народилася у Тернополі 30 липня 1933 р. у сім’ї робітника.  Батько – Антон Мисула був мулярем, як дід Микола, який брав участь у будівництві приміщення “Міщанського братства” (1903 р.). Мати – Осипа Мисула працювала продавцема. Вона мала приватний кіоск із продажу м’яса на вул. Перля (досі не збереглася, була у районі центрального корпусу медуніверситету).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *